Сьогодні весь світ  вшановує жертв Голокосту. 27 січня 1945 року було звільнено в’язнів найбільшого нацистського табору смерті Аушвіц-Біркенау в Освенцімі. Цьогоріч світ відзначає 78-у  річницю цієї події.

Попри те, що Голокост відбувся у 1933-1945 роках, вшанування пам’яті жертв цих трагічних подій розпочалося лише у ХХІ столітті, коли Генеральна Асамблея ООН 1 листопада 2005 року прийняла резолюцію № 60/7. Починаючи з 2012 року, відповідно до постанови Верховної Ради України від 5 липня 2011 року “Про 70-річчя трагедії Бабиного Яру” Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту відзначається і в Україні.

Слово “голокост” походить від англійського Holocaust та латинського holocaustum від грецького ὁλόκαυστον, що означає – “спалений”, “спопелений” (в контексті ритуального жертвоприношення).

31 липня 1941 році президент Рейстаху та найближчий соратник Адольфа Гітлера Герман Герінг підписав наказ про призначення глави РСХА Рейнхарда Гейдріха відповідальним за “остаточне вирішення єврейського питання”. У січні 1942 року на Ванзейській конференції було схвалено програму “остаточного розв’язання єврейського питання”. Цю ухвалу не афішували. Євреїв Німеччини, Франції, Голландії, Бельгії посилали на схід, у табори і гето Польщі та Білорусі, розповідаючи їм про тимчасовість такого переселення. Перші депортації розпочалися ще у середині жовтня 1941 року.

У 1933-1945 роках було створено приблизно 5 тисяч концентраційних таборів нацистами в Німеччині й в окупованій ними Європі. У Польщі створювались табори смерті, які взагалі не було розраховано на проживання великої кількості людей – тільки на швидке знищення новоприбулих. Місця для будівництва перших з них (Хелмно і Белжець) було обрано ще в жовтні 1941 року. Знищення євреїв Польщі отримало назву “Операція Рейнхард” на честь убитого в травні 1942 року у Празі нацистського ватажка Рейнхарда Гейдріха. За розпорядженням Адольфа Ейхмана в першу чергу знищенню підлягали польські євреї і євреї, вигнані з Рейху.

На початку грудня 1941 року почав діяти перший табір смерті в Хелмно. Там євреїв та циган вбивали чадним газом в закритих вантажівках газенвагенах – “душогубках”.

За канцлерства Гітлера у 1933 році серед найбільш сумнозвісних німецьких таборів існували Белжець, Бухенвальд, Дахау, Майданек, Собібор, Треблінка. Тут в живих тимчасово залишали лише тих, хто допомагав прибирати з газових камер і спалювати трупи, а також сортувати речі вбитих, і тих, хто обслуговував охорону таборів. Всі інші підлягали негайному знищенню.

Найбільшим табором смерті був Аушвіц; до весни 1943 року там працювали чотири газові камери, в яких використовувався газ Циклон Б. У період, коли в табір надходило найбільше ув’язнених, щодня труїли газом до 6 тисяч євреїв. До листопада 1944 року в Аушвіці загинуло більше мільйона євреїв, а також десятки тисяч циган, поляків та радянських військовополонених. Загалом у таборі смерті Аушвіц-Біркенау за час його існування загинуло, за різними оцінками, від 1,5 до 2,2 мільйона людей.

Жертвами Голокосту вважаються 6 мільйонів євреїв у Європі, де разом з 4,5 мільйонами дорослих, було знищено 1,5 мільйона дітей. Саме така кількість вказана у вироках Нюрнберзького трибуналу. Однак це число є умовне, адже повного поіменного списку жертв цієї трагедії немає. Все через те, що до кінця війни нацисти знищували навіть сліди від таборів смерті. Окрім того, часто єврейські громади знищували цілком, і не залишалося рідних, близьких, друзів, які могли б повідомити імена загиблих.

У Національному меморіалі катастрофи (Шоа) та Героїзму “Яд-Вашем” в Єрусалимі зберігаються персональні документи, що свідчать про приблизно 4 мільйони жертв, які поіменно ідентифіковані.

За оцінками “Енциклопедії Голокосту” (видана музеєм Яд-Вашем), загинуло до 3 мільйонів польських євреїв, 1,2 мільйона радянських євреїв, з них 140 тисяч євреїв Литви і 70 тисяч євреїв Латвії.

Єврейське населення СРСР знищувалося, як правило, безпосередньо в місцях його проживання айнзатцгрупами (нім. Einsatzgruppen) СС і колаборантами. По всій Україні майже біля кожного невеликого міста, біля багатьох сіл знаходяться “ями” – яри, куди зганяли і розстрілювали чоловіків, жінок, дітей. Багато громад було знищені безслідно. Із 70 єврейських центрів довоєнної України, доля яких невідома, 43 були знищені ще в 1941 році, а решта – до середини 1942 року.

За період з 1941 до 1945 року на українських землях загинуло близько 1,5 мільйона євреїв та понад 4 мільйона українців та представників інших національностей.

Винищення євреїв, яке вже тривало в Польщі та інших окупованих нацистами територіях, було розширене й на Україну одразу після вторгнення нацистських військ на територію СРСР 22 червня 1941 року. Зініційовані нацистами єврейські погроми, в яких брали участь місцеві жителі, зокрема погром у Львові в кінці липня 1941 року, що тривав кілька днів й під час якого загинуло від двох до шести тисяч євреїв. Організаторами погрому виступали німецькі війська, деякі представники польського і українського населення теж брали участь у погромі.

Після погрому кінця червня, на початку серпня 1941 року українська допоміжна поліція знищила близько 5 тисяч львівських євреїв, переважно з інтелігенції. Загалом у перші дні німецької окупації погроми відбулися в 58 українських населених пунктах, в ході яких загинули 24 тисячі євреїв.

Братською могилою і символом Голокосту в Україні став Бабин Яр. З вересня 1941 року до кінця вересня 1943-го він був місцем регулярних розстрілів і захоронень, які проводили органи нацистської поліції безпеки та айзантцгрупи СД разом із військовою та цивільною владою Києва. Жертвами нацистів стали євреї, роми, українські націоналісти, радянські військовополонені, пацієнти київської психіатричної лікарні та інші національні чи соціальні групи, яких окупанти вважали ворогами або ж “просто зайвими”. Бабин Яр – це некрополь для більше ніж 100 000 цивільних громадян та військовополонених.